Нові оповідання Томаса Бернгардта: продовження розмови, що не відбулася

Abstract

Австрійський національний письменник (Heimatdichter), шаленець від літератури, похмурий поет і гіркий пророк, невтомний оспівувач недуги і розкладу, занепаду і загибелі, майстер на манівцях, поет смерті, програмний аутсайдер, невиліковний жахітник, неприторенець, упертий самітник, веселий трагік, макабричний гуморист, усміхнений бунтівник, вовк-одинак, консервативний анархіст, харизматик, майстер перебільшення, фанатик істини, націонал-нігіліст, автор для германістів — це лише частина спроб літературознавчої й літературно-критичної "приватизації" Томаса Бернгарда (1931-1989), який належить до найвідоміших австрійських письменників другої половини XX ст. У контексті Бернгардових "великих прозових форм" оповідання шістдесятих років — наче маленькі репетиції письма і тем. На марґінесі бернгардознавства вони залишаються з єдиної причини: текст і функція, вправно підживлювані появою письменника на публіці, у шістдесяті роки ще не сягли тієї активної взаємодії, коли публічність письменника витягує його тексти на світло критичних і літературознавчих прожекторів.